Норми встановлені п.п. «а» п.п. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України (далі – ПКУ).
При цьому, положеннями Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII із змінами і доповненнями (далі – КЗпП) передбачені випадки, коли роботодавець зобов’язаний компенсувати (відшкодувати) найманому працівнику витрати на проїзд, а саме:
► у зв’язку з переведенням, прийняттям або направленням на роботу в іншу місцевість (ст. 5¹ КЗпП);
► у зв’язку з службовими відрядженнями (ст. 121 КЗпП).
Компенсація вартості проїзду з інших обставин може здійснюватися за рішенням керівника підприємства. У цьому випадку така компенсація вважається додатковим благом найманого працівника відповідно до п.п. 14.1.47 п. 14.1 ст. 14 ПКУ.
До складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника ПДФО включається сума доходу у вигляді додаткового блага (п.п. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПКУ).
Згідно з п.п. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 ПКУ податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника ПДФО, зобов’язаний утримувати ПДФО із суми такого доходу за його рахунок за ставками, визначеними у ст. 167 ПКУ.
Отже, враховуючи те, що проїзд найманого працівника до місця роботи та/або з роботи до дому не пов’язано із виконанням ним трудових функцій та не підпадає під дію КЗпП, то у разі прийняття керівником підприємства рішення щодо виплати компенсації за проїзд працівнику, сума такої компенсації буде оподатковуватися ПДФО на підставі п.п. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПКУ.
По матеріалам ГУ ДПС у Дніпропетровській області